Презентаційна картка міста Новомиргорода

Новомиргородський район

— адміністративно-територіальна одиниця у складі Кіровоградської області України.

Площа — 1 032 км².

Населення — 29 809 осіб.

Районний центр — місто Новомиргород.

м. Новомиргород

Новомиргород — місто в Україні, в південній частині Середньої Наддніпрянщини, адміністративний центр Новомиргородського району Кіровоградської області. Розташований на річці Велика Вись за 72 км від Кіровограда. Населення — 11 569 мешканців (за оцінкою, у 2013 році).

Новомиргородській міській раді підпорядковуються також села Бирзулове та Лікареве, розташовані на південному заході від міста.

Перша згадка про місто датується 1740 роком.

З 1752 року Новомиргород — адміністративний центр Нової Сербії. З 1923 року — районний центр Єлисаветградського округу, з 1959 — місто районного підпорядкування Кіровоградської області.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 року місто Новомиргород внесено до списку історичних населених місць України. У 2010 році місто відначило свій 270-літній ювілей.

Прапор Новомиргорода         Герб Новомиргорода

Посилання

Багато цікавої та корисної інформації про місто Новомиргород можна знайти на сайті Вікіпедія або на офіційному сайті міста.

http://uk.wikipedia.org/wiki/Новомиргород

http://novomirgorod.com

Гордість рідного краю

З Новомиргородом та Златополем пов'язані долі багатьох видатних людей. Тут народились:

·         декабрист Євген Оболенський,

·         брати-декабристи Олександр та Йосип Поджіо,

·         художниця Ганна Білінська-Богданович,

·         кубанський священик, кобзар та просвітник Кирило Росинський,

·         народний артист Володимир Давидов,

·         мікробіолог Іван Дудченко,

·         біолог та геоботанік Данило Афанасьєв,

·         агробіолог Михайло Ритов,

·         письменник Дмитро Бузько,

·         філолог Арон Тростянецький,

·         письменник-емігрант Микола Понеділок,

·         драматург Сергій Білобабченко,

·         філолог, філософ та автошляховик Степан Кожум'яка.

·         письменник і поет Юрій Мокрієв,

·         поет та журналіст Біба Петро Микитович.

В 1751–1762 роках в Новомиргороді проживав командир військового корпусу і очільник Нової Сербії Іван Хорват. Згодом тут мав маєток і був похований генерал-аншеф Петро Текелій, який керував ліквідацією Запорозької Січі.

З 2007 року в Новомиргороді діє кімната-музей Степана Кожум'яки.

Видатний дослідник Сергій Подолинський до 1877 року працював у Новомиргороді земським лікарем. Володимир Винниченко в 1900 році отримав атестат у Златопільській гімназії, Микола Зеров працював у ній викладачем. Його колегами були Григорій Грушевський, Борис Лятошинський, Олександр Назаревський. Тут навчався поет та літературознавець Павло Филипович.

Деякий час, перебуваючи на військовій службі у Сіверському полку, тут проживав український письменник Іван Котляревський. Він відвідав Новомиргород 20 січня 1806 року як корпусний ад'ютант. У Златополі мешкала його двоюрідна сестра Ганна Яківна Скоробогач.

В 1820-х роках у Новомиргороді проживав російський поет та філософ Володимир Печерін.

Під час заслання на південь, у місті в листопаді 1820 та в лютому і березні 1821 року побував російський поет Олександр Пушкін.

Улітку 1824 року разом з батьком, який тоді чумакував через Златопіль і Новомиргород, місто відвідав Тарас Шевченко. 25 червня 2010 року в сквері біля Новомиргородської міської ради йому було відкрито пам'ятник.

В місті народився і проживає письменник та кіносценарист Олександр Жовна, заслужений діяч мистецтв України (2008), лауреат кількох літературних премій.

Почесний громадянин міста 

 Залізняк Леонід Львович — український археолог, доктор історичних наук.

Пам'ятки архітектури

Собор Святого Миколи.

Зруйнований більшовиками в 1930-х роках. Початок будівництва собору було покладено 6 грудня  1752 року полковником Іваном Хорватом, архітектор невідомий. Був збудований по благословінню Київського митрополита Тимофія Щербацького. Собор був виконаний у стилі ампір, і в плані являв собою дев'ятидільну хрещату споруду, над якою підіймалась чотирикутна баня, закінчена дванадцятисегментним шатром, що був увінчений круглим глухим ліхтарем та позолоченою кулею. На другому ярусі дзвіниці висів великий дзвін, діаметром до 2,5 метра. В 1792році праворуч від головного входу до собору було поховано генерал-аншефа російської армії Петра Текелія. Після набуття Новомиргородом в 1794 році губернського та єпархіального значення, собор Святого Миколая став кафедральним. Сюди були переведені духовна семінарія та консисторія.

Іллінська церква

Побудована в 1786 році на кошти купця Миколи Годжія з цегли у візантійському стилі.Тетраконхова в плані (має вигляд хреста, центрична), з восьмикутним трибуном та куполом, увінчаним главкою. Гладкі поверхні стін з двома рядами вікон розділені пласкими пілястрами, по карнизу їх оточує фриз з ліпними розетками. У силуеті церкви підкреслена ступінчаста композиція мас. За характером архітектури, пам'ятка являє собою перехідний етап від барокко до класицизму.

Миколаївська церква

Зведена в 1809 році генералом Висоцьким в стилі еклектики. Являє собою цегляну споруду, що в плані складається з трьох частин: центрального квадратного об'єму, прямокутного бабинця та напівкруглої абсиди. Центральний вхід до церкви оздоблений чотирма колонами, що стоять на високому цоколі. План та об'ємно-просторова структура церкви продовжують традиції української архітектури, а її зовнішній декор виконано в стилі еклектики.

Златопільська гімназія

Будівництво велося з 1885 по 1891 рік на земельній ділянці, переданій у пожертву Лопухіними — власниками Златопільської садиби, на кошти Лазаря Бродського та Митрофана Цвіткова. Автором проекту вважається архітектор Архипов. Виконано у стилі еклектики з впливомренесансної архітектури. Являє собою архітектурну цінність як один з прикладів естетичного вирішення споруд навчальних закладів кінця XIX століття.

Комплекс будівель міської лікарні

Ганна Дмитрян. Фото 1905 року

Комплекс лікарні був побудований архітектором Яковом Паученком на кошти Ганни Дмитрян — дочки місцевого купця. Будівництво велося з 1910 по 1913 рік на території старої богодільні поруч із полковою церквою. Проект лікарні виконаний у псевдоруському стилі відділенням Департаменту у справах цивільного будівництва м. Одеси. Цегельний орнамент та металеві мережива, що прикрашають перекриття центрального ризалітуі ґанки, імітують різьблення по дереву давньоруських будівель. Поряд з основною будівлею лікарні знаходиться будинок головного лікаря (1912), приміщення електростанції та стайні (1911). Комплекс лікарні є чудовим зразком цивільної архітектури, що одержав розвиток на півдні Російської імперії з 70-х років XIX століття.

Фотогалерея

Видатні особистості нашого краю

Степан Демидович Кожум'яка

(русифіков. Кожемякін; 4 (16) грудня 1898, Новомиргород, Єлисаветградський повіт — 31 серпня 1989, Новомиргород) — український інженер-мостобудівник, автошляховик; публіцист, літературознавець, мовознавець; громадський діяч, активний учасник дисидентського руху опору, борець за культурно-духовні та політичні права українського народу.

1917 — закінчив Єлисаветградські земські педагогічні курси й одержав звання народного вчителя. Навчаючись на педкурсах, випускав рукописний журнал «Лісовий струмок», де в одному з номерів помістив допис «Більшовизм», у якому піддав жорсткій критиці радянський лад.

1922 — із членів Новомиргородського педколективу організував редколегію і розпочав видавати ілюстрований журнал «Перша ластівка». Брав участь у сільськогосподарській комуні «Рілля». За гострий політичний конфлікт був звільнений із посади завідуючого 4-ю Новомиргородською школою та позбавлений членства в Спілці вчителів. У пошуках справедливості апелював до Єлисаветград. відділу освіти, який 1923 року скерував його на навчання до Одеси.

1926 — закінчив факультет соціального виховання, а в 1928 — мовно-літературний факультет Одеського інституту народної освіти, захистивши дипломну працю «Борис Грінченко». Грав на бандурі, ходив у національному вбранні, у відвертих розмовах говорив правду про події 1918 року в Україні. Навесні 1928 мав здавати державний іспит, але з 6 на 7 березня був заарештований співробітниками ДПУ і засланий на 3 роки до Йошкар-Оли. Диплом про освіту все ж отримав.

Після повернення з заслання закінчив Харківський автошляховий інститут.

Із 1932 — лінійний інженер на будівництві автошляху в Черкасах.

1937 — знову заарештований за антирадянську агітацію і пропаганду й засланий у Самарлаг Куйбишевської обл. на 10 років. Працював у концтаборі на будівництві авіазаводів, що постачали на фронт літаки «ІЛ-14» та «ІЛ-15». Хворий і знесилений чекав смертного часу, та завдяки знанням технології торкретбетону за вказівкою зверху був порятований і працював на секретних об'єктах "A" і "Б": споруджував радіощоглу, що мала замінити московську; величезне підземне сховище для уряду з Москви, на випадок евакуації під натиском німецьких військ.

Після відбуття терміну — вільнонайманий робітник.

1949 — утретє заарештований за політичною статтею й засланий на вічне поселення до Красноярського краю. У Велико-Улуйському районі підняв шляхове будівництво.

Після викриття культу особи Сталіна повернувся в Україну. 9 липня 1958 постановою Черкаського обласного суду реабілітований.

1954–1973 — працював інженером автошляховиком у Златополі та Новомиргороді. Під його безпосереднім керівництвом Новомиргородська ШЕД-722 проклала стратегічну автомагістраль Черкаси—Умань—Гайсин—Брацлав (317 км).

1966–1973 — займався проектуванням і будівництвом мостів через річку Велика Вись на Кіровоградщині. Зокрема, у Великій Висці — 40 метровий залізобетонний міст, Голованівську — близько 40 м, Новомиргороді — 98 м, Гайвороні, а також у селах Мартоноша, Каніж, Панчеве, Рубаний Міст, Коробчине та ін.

Упродовж багатьох років брав активну участь у національно-громадському житті. Свідчення тому: організоване ним встановлення пам'ятника Тарасу Шевченку в с. Лип'я́нка (скульптура Івана Гончара), залишені спогади, фотографії, листування з друзями: Борисом Антоненком-Давидовичем, Михайлом Стельмахом, Іваном Романченком, професором філології Володимиром Лазурським; опубліковані в пресі спогади з історії Новомиргородщини та Шполянщини. Його філософські, політичні, національні погляди найповніше відображені в епістолярній спадщині.

1969 — започатковав традицію покладання «березневих вінків» до пам'ятників Тараса Шевченка у Шполянському районі, клопотав про вихід творів передової зарубіжної класики та журналу «Кур'єр ЮНЕСКО» українською мовою, про реформу освіти, повернення до української абетки вилученої літери «ґ», залучив до цього близьких і знайомих, самотужки упорядкував «Автошляховий словник». Щоб зберегти та виявити зацікавленість і потяг до примноження яскравих сторінок історії України розмножував самвидавом власні наукові розвідки — краєзнавчі дослідження «Цегляне диво», «Собор Святого Миколи», «Спомник Кобзарю» та ін.

Кімната С.Кожум'яки в музеї

Чільне місце займали петиції-вимоги Степана Кожум'яки до Верховної Ради УРСР, Спілки письменників України, редакцій газет і журналів із вимогою «припинити дику дискримінацію мови багатомільйонного українського народу», а також поширення політично важливих документів. Зокрема, «Загальної декларації прав людини», «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права» ООН; праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»; позацензурних віршів Василя Симоненка тощо.

Кожум'яка ґрунтовно доводив об'єктивність процесу виокремлення України як незалежної держави і передбачив здобуття нею суверенітету. Важливе значення в його публіцистиці приділено українській інтелігенції, яка мусить чітко усвідомити своє місце в житті, твердо й повсякчас пам'ятати про обов'язки перед українським народом та суспільством.

На переконання Кожум'яки, «інтеліґентна людина — це світло, що повинно світити навколо всіма найкращими якостями. Вона повинна вести перед, бути зразком поступу, справедливості, свідомості, правди й краси», «українська інтеліґенція повинна грудьми стати за мовні права свого народу».

Помер Степан Кожум'яка 31 серпня 1989 року. Похований в Новомиргороді на центральному кладовищі. 48.800179, 31.659127 (G)

Із липня 2007 р. у м. Новомиргороді діє кімната-музей Степана Кожум'яки.

Документальні й художні книги

Гончар Олесь. Щоденники.Спогади Олеся Гончара про Степана Кожум'яку. — К.: Веселка, 2008. — Т.2. (1968—1983). — С. 266—267;

Маевская Ирина. Вольное поселение (док.книга). — М.: Возвращение, 1993. — 73 с.;

Журахович Семен. Нам тоді було по двадцять (повість). — К.: Радянський письменник, 1968. — 200 с.;

Куценко Леонід. Благословенні ви, сліди…. — Кіровоград: Державне Центрально-Україн. вид-во, 1995. — С. 46;

Мокрієв Юрій. Таке близьке…. — К.: Радянський письменник, 1974. — С. 35—36, 41;

Суржок Микола. Як ми творили Енциклопедію // Нехай вогонь не вигасає в кузні: присвяти, рецензії, епіграми… — Львів: Ліга-Прес, 2012. — С. 109—112;

Ветров Феликс. Ро́дина (розповідь очевидця) // http://www.proza.ru/2013/03/13/364. — 2013. — 31 марта;

«Планида Степана Кожум'яки». Сер.: Життя славетних / Упоряд. та авт. передм. Ю. Колісник. — Черкаси: Брама, 2004. — 224 с.

Газетно-журнальна періодика

Бондар Василь. Винниченко промовляє до земляків // Літературна Україна. — 1990. — 22 листоп.;

Лепеха Сергій. До діда, у курінь // Червона зірка. — 1991. — 20 жовт.;

Олійник Микола. Свята зріднила їх мета // Черкаський край. — 2000. — 24 берез.;

Орел Світлана. Український аристократ з «куреня» // Дзеркало тижня. — 2009. — 28 лют. — 6 берез.;

Орел Світлана. Юний Шевченко знову… в Новомиргороді // Слово просвіти. — 2010. — 13 лип.;

Пісковий Володимир. «За круглим столом радіостудії» — Інтерв'ю зі Степаном Кожум'якою // Червона зірка. — 1988. — 15 верес.;

Пісковий Володимир. Зразок поступу, справедливості, правди та краси // Новомиргородщина. — 2007. — 20 жовт.;

Селецький Петро. Останній Міст // Молодий комунар. — 1988. — 14 трав.;

Суржок Микола. А як ви себе почуваєте? // Вільний голос. — 1992. — 2 лип.;

Устимів Б. Громада — великий чоловік // Народне слово. — 2010. — 1 лип.;

Шульга Віктор. На калиновому мосту // Новомиргородщина. — 2009. — 13 січ.;

Янкевич Євген. Полтавські молодорухівці вшанували пам'ять Ст. Кожум'яки // Час. — 2007. — 15 жовт.;

Кожум'яка Степан. Одіссея Діда Степана // Альманах «Біль», Вип. 5–6. — Львів: Поклик сумління, 1995. — С. 181—194;

Кожум'яка С. Д. // Реабілітовані історією. Кіровогр. обл.: Н-Миргород. р-н: У 27 т. / Упор. Бондар В. — Кіровоград: Антураж, 2005. — Т. 3.

Інтернет-публікації

Багацький Леонід. Тарасовими шляхами // Козацький Інтернет-журнал «Сурма». — 2011. — 24 січ.;

Кіровоград. Новітня історія. 1973 // Інтернет-видання «Україна центр». — 2010. — 31 берез.

Дзигал Олександра. Екскурс в історію (дослідження дисидентства) // Інформаційний портал «Гречка». — 2013. — 15 черв;

Кожемяка Степан. Письма из ссылки // Красноярское общество «Мемориал». — 2009. — 29 мая;

Михалковська Єлизавета. Вічний смолоскип Української держави // Український блог «І.ua». — 2013. — 5 лип.

Степан Кожум'яка у пам'яті очевидців // «Зі спогадів очевидців» — Спомини очевидців про Ст. Кожум'яку, записані в 1992—1999 рр.

Фото і презентації

В'ячеслав Чорновіл із гостиною у Степана Кожум'яки / Фото С. Лепехи. — Новомиргород: 1989. — травень;

Вінки Степана Кожум'яки до спомника Тарасу Шевченку в Шполі й Лип'янці. 1960—1980 роки;

Мости через річку Велика Вись, побудовані під керівництвом Степана Кожум'яки;

Презентація PowerPoint «Степан Кожум'яка»: Життя й діяльність / Упоряд. Ю. Колісник, В. Олексенко. — Черкаси: 2010. (100 мб)